Мистецтво помирати

Відповідно до статті «Втрачене мистецтво помирати» у лондонській газеті «Сандей Телеграф», у наші дні люди намагаються уникати думки про смерть. Одним із доказів цього є той факт, що смерті більше не приділяють уваги вдома. Тоді як століття тому тільки п'ять відсотків британського населення помирало у лікарнях, сьогодні – це понад сімдесят відсотків. І щоактивніше люди намагаються тримати смерть на відстані витягнутої руки, то більше ці ритуали стали поверховими. Здавалося б, мало хто плаче, і сімдесят п'ять відсотків тих, хто помирає в Англії, йдуть без жодних церковних церемоній.

Також у наші дні родичі померлих отримують мало співчуття. Директор однієї відомої лондонської лікарні каже: «Як ми ставимося до родичів померлого? Просто переходимо на інший бік вулиці». «Причина, чому люди переходять на інший бік вулиці,– каже він,–у тому, що вони не знають, що сказати. В нашому суспільстві більше немає мови релігійного втішання» .

Холоднокровне ставлення до смерті створює контраст між сучасним і давнім ведичним суспільством. Відповідно до ведичних хронологій, люди часто впадали в іншу крайність і відчували тяжку уразуй горе, коли помирав улюблений родич. Сьогодні люди відправляють свого родича до лікарні, щоб він не помирав у їхньому домі. Для порівняння, раніше чоловіки і дружини інколи залишалися з померлим, від якого їх потрібно було відривати, щоб провести похорон:

«Пора було спалювати тіло, але цариці не віддавали його. Вони й далі ридали над мертвим тілом, обіймаючи його» (Шрімад-Бгаґаватам 7.2.35).

Саме до таких родичів померлого приходили такі святі, як Нарада Муні, втішаючи їх трансцендентним знанням. Ці святі говорили про неминучість смерті, про тлінність наших тіл, а головне– про вічну природу душі. Тоді як істинною метою настанов цих святих було дати духовне просвітлення, їх гуманною метою було втішити родичів покійного.

Але оскільки тепер смерть не змушує людей замислюватися, передання вічного знання стає ще складнішим. Принаймні багато хто вдає, що це їх не стосується, роблячи вигляд, що нічого не відбувається.

Звичайно, сприйнятливі люди досі мають гуманно-філософське ставлення до смерті. «Телеграф» цитує Джона Бейкера, Солсберського єпископа, який засмучений тим фактом, що як суспільство ми намагаємося сховати смерть. «Мимаємо думати про смерть набагато більше, оскільки це відточує пріоритети більше, ніж будь-які інші спонукальні причини. Це змушує Вас поставити собі питання: “Що справді важливе я маю робити в своєму житті не тільки для себе, а й для інших людей?” Що ми робимо, відштовхуючи думку про смерть, то це обкрадаємо себе в могутності зробити з нашим життям те, для чого воно призначене».

Ведичне знання глибоко розглядає значення смерті– і того, що за її межами. Коли Господь Крішна побачив, що Його друг Арджуна засмучений майбутньою загибеллю своїх родичів, Він дав двогодинний курс зі смерті й життя після неї.

Господь Крішна сказав: «Мудрі не оплакуютьані живих, ані мертвих».Далі Він пояснив Арджуні: «Ніколи не було так, щоб не існував Я, або ти, або всі ці царі; а також у майбутньому ніхто з нас не припинить свого існування».

Згідно з наукою про переселення душі, як це пояснюють просвітлені святі у ведичних писаннях, ми можемо зрозуміти, що істинне «я», особистість відрізняється від тлінного тіла. Тіло смертне, але душа переходить в інше тіло відповідно до своїх вчинків (або карми) в цьому житті. Оскільки душа вічна, ми не маємо надто сумувати з приводу смерті наших друзів або нашої власної смерті.

Сучасна спроба відігнати смерть за принципом «чого очі не бачать, того серцю не жаль» не тільки не людяна, а й неможлива. Нас однаково охоплюють страх і скорбота, незважаючи на нашу спробу дистанціюватися від них. Тому так само, як у минулі часи родичі, охоплені великим горем, потребували розради, так і тепер ми потребуємо її.

Безсмертя свого «я», відповідно до таких писань, як Бгаґавад-ґіта і Шрімад-Бгаґаватам, не є релігійним сентиментом і надається до наукового аналізу за допомогою логіки і фактів. Перший урок, який необхідно засвоїти,– це зрозуміти, що моє «я» в нашому тілі відмінне від фізичного тіла, і це не езотерична ідея: це елементарний досвід. Якби ми опинилися біля родичів померлого на похороні, ми могли б почути, як вони вигукують: «Ах, він пішов!» Однак тіло покійного лежить прямо перед ними у труні, абсолютно ціле.

Отже, чому ми сумуємо? Родичі померлого скажуть: «Це лише тіло – сама людина пішла!» Цим твердженням, з яким усі погодяться, ми насправді визнаємо, що сама людина відмінна від тіла. Ми також визнаємо, що ми насправді не знали людину протягом її життя і помилково вважали її фізичним тілом.

Протягом життя тіло змінюється, але саме «я» залишається незмінним. Таким чином, Господь Крішна аргументує аналогією, що той самий процес триває після смерті: 

Ведична література навчає науки про вічність на багатьох етапах: індивідуальна душа і її стосунки з Верховним Богом-Особою; як жити в цьому житті, щоб забезпечити собі краще наступне життя; як поводитися в момент смерті; істинна досконалість життя після смерті – все це обґрунтовано описано з позиції істинного трансцендентного знання.

Можливо, тепер ми втратили мистецтво помирати і люди вдають, що їм до цього байдуже. Проте у всякому разі: чи відвертаємося ми від смерті, чи надмірно проливаємо сльози – наша смерть неминуча.

Зіткнувшись із такою переконливою реальністю, цивілізована людина має бути ознайомлена з цим якнайкраще. В перших главах Бгаґавад-ґітиви можете знайти все, що вам будь-коли потрібно було знати.

Переклад із журналу «Назад до Бога» № 24-10, 1989
Автор - Сатсварупа Дас Госвамі

 задати питання

Введіть Ваше питання